Чи знаєш ти, світе,

Як сиво ридає полин,

Як тяжко, як тужно

Моєму народу

Болить!

Б.Олійник

Тридцять п’ять років минуло від того дня, коли Україну спіткала страшна трагедія – техногенна катастрофа, спричинена вибухом на Чорнобильській АЕС. Джерело атомної енергії, що вважалося цілком безпечним, заподіяло лихо, реальний обсяг якої і досі не визначений.
Протягом свого історичного розвитку людство зазнало багато горя, змушене було боротися за існування на Землі, його спіткали пошесті, стихійні лиха, війни… Однак усі ці події рано чи пізно відходили в минуле, пережиті й подолані, залишаючи по собі лише спогади, тимчасом як Чорнобильська катастрофа фактично нездоланна, оскільки головним її наслідком є радіація, незрима й невідчутна, здатна діяти протягом тисяч років і на величезних територіях.
Саме тому тема Чорнобильської трагедії близька не лише українцям, а й людям усього світу.

Вибух на ЧАЕС сучасні дослідники вважають у п’ятсот разів потужнішим за вибух атомної бомби, в 1945 році скинутої на японське місто Хіросіму. Немає ліку людським втратам, не піддається реальній оцінці біда, яка заподіяна здоров’ю нації, однак найважче виміряти травми моральні, адже Чорнобильська аварія змусила людство усвідомити свою безпорадність перед природою і відчути страх перед майбутнім.Тож не дарма драма XX століття відображена у багатьох сповнених відчаю творах українських і зарубіжних письменників, і це означає, що сьогодні приховувати правду про Чорнобильську трагедію та її наслідки недоречно і не чесно.
Так І. Драч у поемі «Чорнобильська мадонна» всю гіркоту й відчай

висловив у таких рядках:

Дорога роз’юшена слізьми побита,
Пробита, цвяхована тяжко слізьми,…
На вічній дорозі розіп’яті ми…
Людство знає чимало зображень Божої Матері, однак лише у творі І.Драча цей образ, образ «Чорнобильської нашої мадонни» набуває таких трагічних рис.
Вона стає уособленням, втіленим закликом до відповіді за все, не гідне людини, втіленям невідворотністю суду совісті, останнім нагадуванням про відповідальність за майже остаточно винищений світ:
Хто ж там, сиву, посміє займати?
Сіль пізнання – це плід каяття…
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету… Це хворе дитя!..
Увесь відчай і безпорадність людини, яка опинилася сам-на-сам із екологічною катастрофою, висловила у своїй поезії «Атомний Вій опустив бетонні повіки…» Л. Костенко:
Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!
Хто сіяв цю біду і хто її пожне?
Хто нас образив, знівечив, обжер?
Яка орда нам гідність притоптала?
Якщо наука потребує жертв, –
Чому ж не вас вона перековтала?!
Поезія стала своєрідним болісним плачем-прокляттям усіх безневинних і стражденних, усіх тих, хто боїться жити далі і не знає, кого за це судити. Людство назавжди залишить у своїй пам’яті страшний день, коли «ударив чорний дзвін»:
То хто ж ви є, злочинці, канібали?!

Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені

Нікого з вас довіку не простять!.

Ще багато талановитих українських письменників своїми творами відгукнулися на всенародну біду. Як вирок безглуздю наповнені рядки поезій Ліни Костенко, Бориса Олійника у поемі «Сім», Губарєва – у п’єсі «Саркофаг».Чернобильська біда висвітлена у творах В.Білоштанного «Жорстоке свято», В.Яворівського –Марія», Є.Гуцала «Діти Чорнобиля», Д.Павличка«На Чорнобиль журавлі летіли»,
оповіданні К.Мотрич «Політ журавлів над нетолоченими травами». 
Крокуючи рядками оповідання розумієш,що спалах Чорнобильської атомної, сліпучим сяйвом висвітлив добро і зло, розум і бездумність, співчуття і злорадство, правду і брехню. Оповідання безпосередньо стосується проблеми, що «ця зоря Полин» мовби була послана людству, як грізне попередження, опом’ятатися, задуматися над усім ходом цивілізації, зробити, поки не пізно,  серйозні висновки.

Прийдешні покоління, які житимуть, мусять знати про найжахливішу катастрофу людства і винести з неї уроки відповідальності за своє майбутнє і майбутнє своїх дітей.

Закликаємо молоде покоління пам’ятати про славних нащадків, які боронили нашу землю, берегли природу – нашу годувальницю, цінити материнство, не бути безпам’ятними і нехай ніколи не згасає надія на краще.

Через тисячу зим,через тисячу літ

Я до тебе вернусь,мій знекровлений краю

Як осінній листок, припаду до землі

 Як підстрелена лань, на весь світ заволаю

І зійде благодать на уранові роси…

Мимоволі хочеться гукнути: «Люди! Схаменіться! Дзвони Чорнобиля б’ють на сполох!» Чорнобиль – це мука і трагедія, подвиг і безсилля та вічна пам’ять…»

Головне в цій трагедії – її уроки. Ми не маємо права не вивчати їх. І найголовніше, щоб ці уроки не минули даремно для прийдешніх поколінь.

Триста літ поволеньки пролине –

Стронцій розпадеться і помре, –

На новому полі неодмінно

Час його, мов попіл, приоре.

Час очистить Прип’ять незглибиму,

Оживуть і луки, і сади,

Та Чорнобиль вічно берегтиме

Хрест своєї чорної біди

І.Гнатюк